Про боязнь публічності
Буває часом мене запрошують щось пофоткати, чи зробити репортаж в місті. Так би мовити було і сьогодні, запросили мене пофоткати як люди одного з храмів встановлюють різдвяну шопку. Ну не про це справа, хіба якщо вас зацікавило то можна почитати і фотки, відео подивитись то все тут. Так от, тітонька яка тим всім керувала і я так розумію виступала меценатом того всього дійства, як тільки побачила мене з фотоапаратом, то не знала куди дітись. А ще як почула, що то буде в інтернеті то навідріз відмовилась, щоб її фотографії були опубліковані. Я розумію звісно, не всім таке подобається, але ж справа блага. Я ж не фоткав когось при вчиненні злочину, навпаки, людині було би приємно для власної історії потрапити в той ВЕЛИКИЙ І МОГУЧИЙ ІНТЕРНЕТ. Просто дивні люди бувають. Я звісно не фотографував її (точніше тільки зі спини), обмежився фотографіями самої шопки. Хоча може вона і права, це її право бути не публічною. Помоєму у штатах взагалі без дозволу знімати людину не можна. Ну ми не штати. фото тітки під катом 😉
Ті хто “родом з СРСР” завжди будуть мати панічний страх перед камерою на вулиці. Половина країни ж сиділа в тюрмі, друга половина туди збиралася. Ця публіка не дуже любить фотографуватися 🙂 Сучасна молодь до цього ставиться значно простішше. Ну, за виключенням тих хто мріє “в Магадан, в теплушках” 🙂
точно, я і не подумав що такий страх у багатьох є. Добре що я вже не застав СРСР і мені нема чого боятись =)
О так, СРСР – корінь зла =)
може не корінь, але люди справді дещо комплексують при вигляді камер, не всі звісно